Історія одного випускника: як за допомогою знань зробити успішну кар"єру в Канаді та США

Першодрук в газеті міста Кропивницький «Первая городская газета» № 42 (443) від 18 жовтня 2018 року та на сайті «Утренний город» 21 жовтня 2018 року.

*************************

Деякий час тому до Центральноукраїнського національного технічного університету надійшов запит із США від одного з випускників Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування з проханням оформити йому дублікат диплому. Подібні запити взагалі-то не рідкість, але даний випадок, безумовно, заслуговує на окрему увагу. Історія випускника КІСМ Олександра Ройза, який з «нуля» побудував успішну інженерну кар'єру в Північній Америці, – просто хрестоматійний приклад того, що в житті набагато важливіші знання і навички, а не університетська «корочка». Звичайно, хотілося б, щоб для сучасних студентів ця історія стала мотиватором, ілюстрацією, як можна знайти себе в житті й успішно працювати за фахом в іншій країні, в іншому мовному середовищі, спираючись при цьому виключно на власні вміння.

Олександр Ройз закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (так свого часу називався Центральноукраїнський національний технічний університет) за фахом «Електропостачання промислових підприємств, міст і сільського господарства» в 1982 році. Через п'ять років він разом із сім'єю емігрував до Канади. Перший час працював, м'яко кажучи, не за профілем (розповідь про це піде нижче). Фактично першу роботу за фахом він отримав в 1990 році в невеликій приватній інженерній фірмі. Зараз Олександр Ройз – старший інженер автоматики і контролю в найбільшій американській інженерно-будівельної компанії.

Деякий час тому випускника нашого навчального закладу залучили до роботи над одним державним проектом, що потягло за собою ряд бюрократичних процедур, для яких знадобилась довідкова інформація з ЦНТУ. Але протягом попередніх 28 років роботи в різних інженерних фірмах і компаніях – у тому числі глобальних – Олександра Ройза про оригінал диплома фактично не питали. В першу чергу роботодавці оцінювали професійні навички, вміння і бажання працювати (рекомендації, звичайно, теж).

Як же так вийшло, що Олександр Ройз, який народився в Ленінграді і навчався в школі в Одесі, став студентом Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування?

«Випадкова» професія

«Вибору спеціальності допоміг випадок, – розповідає Олександр Ройз. – Одного разу до нашої школи – я вчився в школі №29 – прийшов «рекрутер»: учень Одеського технікуму промислової автоматики і на класних зборах невигадливо розповів про спеціальності «Контроль і автоматика». Я на той час уже захоплювався електронікою, відвідував шкільний гурток із фізики і був завзятим любителем наукової фантастики. Звісно, я моментально «загорівся» спеціальністю, пов'язаною з автоматикою, автоматизацією, електронікою. Запалу вистачило на підготовку, складання іспитів і успішний вступ до цього технікуму після восьмого класу школи. Сталося це в 1971 році. Навчання в технікумі промислової автоматики виявилося досить складним – з точки зору великої кількості нової для мене інформації і серйозних вимог викладачів; цікавим – в сенсі вивчення технічних дисциплін і можливості працювати із реальною апаратурою; захоплюючим – в сенсі набуття нових друзів і участі в місцевій рок-групі.

Чотири роки навчання пролетіли швидко, і на момент захисту дипломного проекту стало зрозуміло, що кількість оцінок «відмінно» є достатнім для отримання диплома з відзнакою. Здавалося б, дорога до вищої освіти мені відкрита, але, на жаль, крім почуття радості, гордості і підвищеної самооцінки диплом червоного кольору мені в Одесі нічого не приніс.

У мене не вийшло вступити до Одеського будівельного інституту, навіть незважаючи на те, що випускнику технікуму потрібно було здавати тільки один вступний іспит: математику (яку я знав досить непогано). Один рік після технікуму я відпрацював в Одесі за призначенням, а потім знайомі батьків порадили випробувати долю в Кіровограді. І це був правильний вибір. Але, оскільки в КІСМ зразка 1976 року факультету автоматики та енергетики ще не існувало, я поступив на факультет сільгоспмашинобудування на кафедру «Електропостачання промислових підприємств і сільського господарства». Був зарахований до групи Е-61 і почалося моє студентське життя вдалині від рідного дому, сповнене чудових пригод, як академічних, так і не академічних».

Перші три курси Олександр Ройз навчався на денній формі (з них найбільш цікавими для випускника технікуму були курси, які розпочалися з другого семестру другого року навчання: коли в навчальній програмі з'явилися спеціальні дисципліни), потім перевівся на заочне відділення. Паралельно з навчанням в КІСМ працював лаборантом лабораторії контрольно-вимірювальних приладів і автоматики (КВПіА) Одеського технікуму промислової автоматики, а також деякий час читав студентам технікуму лекції з контрольно-вимірювальних приладів. До Кіровограду в інститут приїжджав на заняття і на іспити, а переддипломну практику проходив в Кишиневі (тема диплому: «Електропостачання Кишинівського тракторного заводу»).

В ті роки випускники вищих навчальних закладів, як правило, отримували обов'язковий розподіл на роботу відповідно до своєї спеціальності.

«Оскільки я закінчував заочне відділення, то розподілу не отримував, а знайшов свою першу пост-інститутську роботу самостійно і досить випадково, – згадує Олександр Ройз. – Одного разу, повертаючись додому після чергового безславного візиту до чергового відділу кадрів (до цього кілька тижнів пошуків роботи не увінчалися успіхом), я зустрів свого однокурсника з Одеського технікуму промислової автоматики. Виявилося, він міняв профіль роботи фахівця з налагодження систем автоматики на службу в лавах радянської міліції, де, за його словами, можна набагато більше заробити. (Не забувайте, це був кінець 1980-х.) Він запропонував мені спробувати влаштуватися на його місце в організації, яка називалася Київське інженерно-виробниче управління (КІВУ), Одеська філія.

Думаю, мені дуже пощастило з моєю першою інженерною роботою. Незважаючи на те, що в інституті ми виконали величезну кількість лабораторних робіт, а студенти стаціонару до того ж проводили багато місяців на виробничих практиках, свіжоспечений інженер, більшою мірою, мав хорошу теоретичну базу, але замало знань про те, «чим пахне метал». У моєму випадку – оскільки під час навчання на заочному відділенні я працював в технікумі, я теж не мав особливих виробничих навичок за фахом.

В КІВУ я зустрів висококваліфікованих професіоналів, які займалися пусконалагоджувальними проблемами в електричних системах та автоматиці на Одеському нафтопереробному заводі, Заводі гумових виробів і багатьох інших підприємствах. Пропрацювавши в організації близько п'яти років, мені пощастило перейняти методику підходу до вирішення реальних технічних завдань, отримати розуміння роботи різних систем і їх взаємодію, здобути навички розслідування причин несправностей та їх наслідків, отримати вміння знаходити і усувати несправність в устаткуванні, починаючи з величезних трансформаторів і закінчуючи мікросхемами на друкованих платах. Але найголовніше – це вміння працювати в команді і розуміння значення роботи в команді. До сих пір я з вдячністю згадую моїх наставників і друзів з КІВУ Віталія Ломзакі, Юхима Рохберга і Юрія Драгуна».

Сучасним молодим людям, звичайно, буде важко зрозуміти, але за часів Радянського Союзу вирватися за межі держави було надзвичайно складно. І якщо раптом випадала можливість емігрувати до так званих капіталістичних країн – люди хапалися за будь-яку соломинку, особливо не замислюючись, чим займатимуться в новому житті. Головне – виїхати за межі СРСР.

«Відправляючись у 1987 році до Канади, я плекав надію на те, що зможу влаштуватися за однією з трьох спеціальностей, якими володів: технік з монтажу та налагодження систем автоматики, інженер-електрик або ... музикант, – розповідає Олександр Ройз. – Я добре грав на ударних інструментах, і вечорами, зрозуміло, після основної роботи, підробляв музикантом в Одесі. До речі, КІСМ відіграв велику роль у моїй кар'єрі музиканта: я виступав в студентської самодіяльності і навіть був керівником інститутського вокально-інструментального ансамблю.

Не можу сказати, що я їхав «в нікуди»: на той момент моя сестра з сім'єю жила в Ванкувері вже 10 років, але в той же час я не був упевнений, як саме буду заробляти в Канаді на хліб. Чоловік сестри, колишній інженер-механік, випускник Київського будівельного інституту, посилаючись на свою єдину (невдалу) спробу роботи в інженерному бізнесі, наполегливо стверджував, що продовжувати технічну кар'єру в Канаді мені не варто.

Оскільки тоді у мене не було інших орієнтирів і моя англійська мова, м'яко кажучи, не була на належному рівні, незважаючи на посилені заняття перед від'їздом із Одеси, свою кар'єру в новій країні я почав у якості вантажника в магазині великої побутової техніки за дуже скромну зарплату.

Через деякий час я трохи обвикся, закінчив недільні курси англійської в коледжі (за кошт уряду Канади) і перестав боятися піднімати слухавку. Перші кілька місяців в Канаді телефон був моїм найлютішим ворогом, оскільки зрозуміти канадців, не бачачи артикуляції і з телефонною якістю звуку, мені було дуже складно. Звідси висновок: найцінніше, що треба брати з собою для початку життя в іншій країні, це, по-перше – мова, по-друге – мова, по-третє – тверді професійні навички. Ну і, звичайно, розуміння того, що доведеться надзвичайно багато працювати».

Робота за фахом і кар'єра інженера

«Так склалося, що через рік після приїзду до Ванкуверу вся наша сім'я опинилася в місті Саскатун провінції Саскачеван, що в центральній Канаді, – продовжує свою розповідь випускник КІСМ Олександр Ройз. – З професійної точки зору, мені, як ви розумієте, втрачати було абсолютно нічого. В цьому відносно невеликому місті (населення приблизно 300 тисяч) я з гордістю посів посаду менеджера магазину старих пилососів. На щастя, мій талант бізнесмена, вірніше його відсутність, дозволив господарям магазину через рік без особливих докорів сумління позбутися нового менеджера. Чому на щастя? Тому що незабаром відбулася подія, завдяки якій почалася моя кар'єра інженера...

На одній з вечірок в гостях у друзів я познайомився з іммігрантом із Києва, який прожив в Канаді вже багато років. Виявилося, що у нас були однакові спеціальності, і після 30-хвилинної бесіди на професійні теми він був дуже здивований тим, що я навіть не намагався знайти роботу за фахом. Новий знайомий порадив мені вивчити певну технічну літературу, він був досить терплячий, відповідаючи на мільйон моїх питань, і допоміг написати резюме (CV: curriculum vitae).

Не минуло й кількох тижнів, після того, як я розіслав резюме в місцеві інженерні компанії, як я отримав запрошення на співбесіду. Співбесіда тривала, мабуть, не більше півгодини, але мені здалося, що вона триває цілу вічність... Приїхавши додому, я знайшов повідомлення на автовідповідачі з пропозицією роботи. Радості моїй не було меж, незважаючи на те, що зарплата була мізерною для посади дизайнера автоматичних систем (фактично, це посада техніка). Так, в 1990 році почалася моя інженерна кар'єра в Північній Америці: у невеликій фірмі HINZ Consulting, де я пропрацював близько двох років.

Ні під час інтерв'ю, ні після, ніхто не просив мене продемонструвати документи, що підтверджують освіту. Багато роботодавців вважають, що розпізнати людину, котра не має відповідної освіти, можна швидко і просто за результатами її роботи. Безсумнівно, в моєму випадку, беручи до уваги мій сильний акцент, це був ризик з їхнього боку, але він компенсувався низькою зарплатою.

Фірма HINZ Consulting займалася, в основному, проектами інтеграції систем автоматичного контролю. Через пару-трійку місяців я отримав завдання на створення невеликої системи контролю для Інституту зерна в Вінніпезі, провінція Манітоба. Не маючи тоді щонайменшого уявлення про персональні комп'ютери, бази даних, комп'ютерні програми, а тим більше про програмовані логічні контролери (PLC), мені довелося добряче попотіти. Мої дружина і син винесли це випробування з честю, тому що всі будні дні і всі вихідні я проводив за книжками і за позиченим в офісі фірми древнім комп'ютером. Такий режим роботи тривав близько півроку...

До кінця 1992 року я вже займав інженерну посаду, моя початкова зарплата подвоїлася, проте в HINZ Consulting значно зменшилася кількість проектів і компанії довелося зі мною розлучитися.

Через кілька тижнів я несподівано отримав дзвінок з Сіетлу. Дзвонили з рекрутського агентства. Посилаючись на рекомендації, вони поцікавилися, чи немає у мене бажання переїхати до Сіетлу і працювати на компанію Chiyoda Corporation? Збори були недовгими. Рекрути подбали про робочу візу, і в грудні 1992-го моя невелика сім'я на двох автомобілях рушила підкорювати засніжені простори півночі Сполучених Штатів. З перемогою взявши «суворі» перевали Rocky Mountains, через три дні ми опинилися в Сіетлі.

Chiyoda Corporation – це багатопрофільна інженерна компанія, що спеціалізується на розробці і будівництві об'єктів нафтопереробної і нафтохімічної промисловості, і базується в Йокогамі, Японія. Корпорація Chiyoda – великий гравець на міжнародній арені, тому має власні представництва в десятках країн. Філія в Сіетлі (чисельністю близько 100 осіб) займалась розробками проектів хімічної індустрії, замовленими клієнтами з Японії, які будувались в США. Тут мені була запропонована позиція інженера з автоматики і контролю вже зі справжньою інженерною зарплатою.

Цікаво відзначити, що й у випадку з наймом до корпорації Chiyoda ні в рекрутському агентстві, ні у відділі кадрів самої компанії мене жодного разу не просили показати документи про освіту! Достатньою була інформація, зазначена мною в резюме. Ще коли я перебував в Саскатуні, мені зателефонував містер Койке, дуже освічений інженер компанії Chiyoda (мій майбутній начальник). Співбесіда була недовгою і, в основному, торкалась базисних професійних питань.

По сусідству з астронавтами

Робота в Chiyoda Corporation була цікавою тим, що я проводив багато часу безпосередньо на будівництвах та пусках об'єктів. (Без сумніву, цей досвід зробив мою кандидатуру набагато більш привабливою для наступного роботодавця.) Перший з таких об'єктів будувався в невеликому місті Decatur, в штаті Алабама. Ми з дружиною провели в цьому місті більше півроку. Влітку там було неймовірно спекотно, понад + 40°С в тіні, але зате на вихідних або в свята ми могли злітати в сусідній штат Флорида на пляж. Потім було ще багато інших проектів, наприклад, об'єкт в Х'юстоні, штат Техас, на будівництві якого я провів близько року. Весь цей час я жив в будинку, який знаходився недалеко від комплексу NASA і в якому квартирували астронавти.

В кінці 1990-х азіатська економіка переживала спад, що стало причиною закриття офісу Chiyoda Corporation в Сіетлі. Так вийшло, що я виявився останнім інженером (причому, на той момент я вже отримав «звання» старшого інженера), який залишив офіс корпорації в кінці березня 1999 року. Уже через два місяці, успішно пройшовши інтерв'ю, я поступив на роботу до компанії NEPCO (National Energy Production Corporation). Вона базувалася в місті Редмонд (30 кілометрів від Сіетлу), штат Вашингтон, недалеко від кампусу компанії Microsoft. Профіль NEPCO – проектування, будівництво, експлуатація та технічне обслуговування електростанцій на основі газових турбін. Ця компанія була одним з дочірніх офісів горезвісного гіганту Enron. Два роки потому Enron розвалився, потягнувши з собою на дно пенсійні заощадження тисяч працівників дочірньої фірми. Компанія NEPCO була придбана канадським інженерно-промисловим гігантом SNC-Lavalin.

Штаб-квартира SNC-Lavalin знаходиться в місті Монреаль, провінція Квебек. Заснована в 1911 році компанія SNC-Lavalin має власні представництва в більш ніж 50 країнах світу, працює в більш ніж 150 країнах світу і має в своєму розпорядженні штат співробітників понад 50 тисяч осіб.

В SNC-Lavalin я прослужив останні 19 років. Був задіяний в багатьох проектах компанії, які реалізовувалися як в Сполучених Штатах, так і далеко за їх межами. Ви будете сміятися, але за весь цей час ніхто і ніколи не виявляв необхідності побачити мій диплом. У 2002 році я був призначений лідером дисципліни контрольно-вимірювальних приладів і автоматики проектної групи, а в 2008-му отримав звання старшого інженера, що досить вагомо в цьому офісі.

Найцікавішим для себе проектом за час служби в компанії SNC-Lavalin вважаю проект із будівництва енергоблоку «Патна» (працює на надкритичному паровому циклі), розташованому неподалік від Варшави в Польщі (на фото - зліва). Працюючи над проектом, будівництвом і пуском об'єкту, ми з дружиною провели в Варшаві три чудових роки.

Найбільш незвичайний проект, напевно, це проект електростанції «Фенікс» біля Ліми, Перу (на фото - справа). Нам потрібно було побудувати електростанцію практично на березі Тихого океану, з мінімальними викидами і впливом на навколишнє середовище. Проект просувався дуже і дуже повільно тільки тому, що будь-які земляні роботи вимагали дослідження і дозволу від Міністерства археології Перу.

Далі на мене чекає цікава робота в одній з найбільших у світі інженерних компаній, що базується в Сан-Франциско, в урядовому проекті, пов'язаному з мирними ядерними технологіями. Для проектів, пов'язаних з урядом, характерно надання безлічі документів, тому саме зараз, вперше за всю мою історію роботи інженером в Північній Америці, мені знадобився дублікат мого диплому КІСМ».

Між США і Канадою

Ця історія має ще один цікавий поворот: у середині 2000-х Олександр Ройз пройшов у США процедуру нострифікації документів про свою вищу освіту (то була копія диплому). Випускник Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування працював в Сполучених Штатах, вже будучи громадянином Канади. Одного разу він став перед вибором: або отримати посвідку на проживання, або повернутися в Канаду.

«Повертатися, чесно кажучи, не хотілося, – розповідає Олександр Ройз, – так як на той момент у мене в США вже були будинок й пристойна робота. Еміграційні закони тут досить складні, в моєму випадку можливість отримання посвідки на проживання була пов'язана з рівнем моєї освіти. Також важливу роль відіграла підтримка мого роботодавця. Нострифікацією диплому КІСМ займалася спеціальна акредитована фірма в Чикаго, крім цього, мій роботодавець найняв спеціальних юристів, які супроводжували весь процес. І лише напередодні 2008 року ми змогли отримати наш дозвіл на проживання в США».

За словами Олександра Ройза, зі своїми одногрупниками по інституту він спілкується досить рідко. Воно й зрозуміло. Раніше, коли він перебував в тисячах кілометрів від міста, де виріс, від міста, де навчався в інституті, підтримувати контакти з друзями, однокурсниками можна було хіба що за допомогою листів і міжнародного телефонного зв'язку. Останніми роками спілкуватися стало набагато простіше і швидше через соціальні мережі. Напевно, найчастіше з усіх однокурсників по КІСМ Олександр Ройз спілкується з Юрієм Володарським, який мешкає в Сан-Франциско. А це, ні багато, ні мало, перший продюсер легендарної комік-трупи «Маски шоу», продюсер Одеських Гуморин, продюсер знаменитої гумористичної програми «Каламбур», сценарист і співрежисер фільму «Сім днів з російською красунею». Виявляється, одесит Юрій Володарський так само вступив до Кіровоградського інституту сільгоспмашинобудування і перші три курси навчався в нашому навчальному закладі. Свого часу вони разом з Олександром Ройзом та іншими студентами грали в інститутському вокально-інструментальному ансамблі. Але це вже зовсім інша історія...